Привітання Юлії Тимошенко з нагоди Дня Конституції

Кожного року, коли настає час вітати українців з Днем Конституції, почуваюся трохи ніяково.

З чим вітати? Як відзначати? Чого бажати?

Ну, можна, звісно, пригадати Пилипа Орлика та його Конституцію 1710 року. Можна сказати якісь загальні слова про необхідність поваги до Основного закону та висловити кілька абстракцій про демократичні принципи, права і свободи.

Але який з того сенс і практичний толк?

Мені здається, такі дні, як сьогодні, потрібні нам для нагадування. Для нагадування про те, що ми є нацією, що ми є самостійною незалежною державою, яку отримали у величезній, тяжкій боротьбі. Ми є державою, яку й сьогодні ще доводиться захищати зі зброєю в руках. Ми є державою, яка постала завдяки зусиллям багатьох поколінь і багатьох-багатьох героїв, наших кращих синів і дочок. Державою, яка пройшла через такі випробування, що декому стало би на цілу історію.

Чому так треба нагадувати? Та тому що оте, здавалося би, очевидне Шевченкове «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» – не таке вже й очевидне, як показує життя. Тому що оті права і свободи не падають згори, як манна небесна, а виборюються великими жертвами. Для того, щоб почуватися вільним у своєму власному домі, – треба боротися. Треба любити свою країну. Не з примусу, а природно, тепло, сердечно. Бо вона у нас одна, і вона у нас найкраща!

Нам сьогодні бракує багатьох речей. Передусім – єдності, консолідації, чуття Великої Родини. Бо тільки спільними зусиллями, об’єднавшись, ми можемо створити ту країну, якої варті! Давайте будемо пам’ятати про це!

Слава Україні!