Пам’ятати і не забути – це теж наша місія та засторога від великої біди в прийдешньому, – Юлія Тимошенко вшанувала пам’ять жертв голодоморів

33… Взагалі-то цифри індиферентні за своєю природою… Але – не для нас. Бо для нас, для України, «тридцять третій» – це не цифра і не число. Для нас це – Велика Біда…

В оповіданні Григора Тютюнника «Устим та Оляна» Устим, який щойно повернувся інвалідом війни до занедбаного, бідного, забутого всіма богами українського села, заспокоює дружину Оляну такими словами: «Главне – живі»…

У цьому «Главне – живі» – вся трагедія України радянського періоду. Бо не було більше у наших селян жодної підстави почуватися комфортно й затишно в цьому світі… «Главне – живі», та й все.

А бути живим, вижити – було не так просто в ту пору. Коли жорстока і страшна держава проїхалася по тобі величезним зубчатим колесом жаху, терору, голоду й злиднів.

Сьогодні ми вже знаємо, що то були не просто «прорахунки». То було свідомо, то було планово. Знищити українське село, ліквідувати українське селянство як основу української нації. Покласти в землю мільйони людей. В ту землю, яка віками годувала людей і дбала про них. Це не просто геноцид… Це – одна з найбільш цинічних і жахливих трагедій в історії людства. Трагедія рукотворна і цим ще страшніша.

І помирала Україна… Помирала сім’ями, селами і цілими районами. Помирала мати, що віддавала дітям останній шматок. Помирав батько від куль катів з «заградотрядів», що перетворили село на «голодне гетто»… Помирала Україна…

Читати про це й сьогодні нестерпно боляче не у переносному, а у буквальному сенсі.

Україна вижила. Величезною ціною. Вижила тоді, коли була приречена. Коли вижити було неможливо. І якби давали у світі нагороди не людям, а країнам, Україна була би першою гідною цього. За мужність!

Сьогодні ми запалюємо свічки на вікні… Бо пам’ятати і не забути – це теж наша місія. Це – засторога від великої біди в прийдешньому.

Хай горить свіча! Вічна пам’ять безневинно загиблим. Ми – пам’ятаємо, ми – не забудемо…